Управління охорони здоров'я Кiровоградської мiської ради

Коли після місяців сильного стресу поглинає тривога, вирують чи навпаки завмирають емоції, далеко не кожен готовий звернутися до фахівця з ментального здоров’я. Через стигму та хибні уявлення, «невидимі поранення» забирають сили навіть у найстійкіших.

Ветерани, психологи та волонтери, які цього року долучилися до лекторіїв Куражу, розповіли, що таке «невидимі поранення» та як підтримати військових.

До цього посту ми також додали контакти фондів та організацій, які надають психологічну підтримку військовим, їхнім рідним та постраждалим від війни. Не зволікайте, якщо вам чи близькій людині необхідна допомога.

Іноді ви пишете, що хотіли б обговорити свій стан зі спеціалістом, та від слів «психолог», «психіатр» чи «психотерапевт» у вас мурахи по шкірі. Глухий кут.

По-перше, не варто цього соромитися. Це говорить лише про відсутність досвіду, через що проходить кожен. По-друге, це точно не причина ігнорувати тривожні сигнали організму. Є простіший вихід: зверніться до сімейного лікаря. Так, того самого, який виписує вам ліки від застуди чи довідку в басейн.

Чим саме може допомогти «сімейний» та де шукати лікаря, якщо ваш не має відповідної кваліфікації, розповіла голова Національної служби здоров'я України (НСЗУ) Наталя Гусак.

В умовах війни маємо особливо дбати про дитячу психіку. Неважливо, що саме пережила дитина: евакуацію, постріли чи звуки сирен — усе це для неї може стати травматичним досвідом. Дистанційне навчання чи новий колектив — речі, які раніше здавалися нормою, зараз мають неабиякий вплив.

За словами психотерапевтки Вікторії Горбунової, фахівці умовно ділять такий досвіт на дві категорії — на травми з великої «Т» і травми з малої «т». Одні здаються більш серйозними, інші — простішими. Але усі можуть відбиватися на майбутньому людини. Коли вже роки потому вона згадуватиме ті чи інші події дитинства, мозок може повертати відчуття тіла та настрій з конкретної ситуації.

Людина, яка переживає обстріл рідної домівки, зазнає сильного стресу, і не завжди помічає, як опиняється на вулиці босоніж чи без речей першої необхідності. Справа рятувальників — відвести постраждалих на безпечну відстань, переконатися, що ніхто не опинився під завалами. А от перші слова підтримки, склянка води чи теплий одяг будуть доречними (а подекуди й рятівними) навіть від незнайомців. Варто лише пам’ятати кілька простих порад, якими ділиться психологиня Тетяна Єрмолаєва.

«Чому він загинув, а я живий?»

Коли людина втрачає когось із близьких або ж опиняється у ситуації, яка загрожує життю, і стає свідком смерті інших, у неї може сформуватися синдром вцілілого. Вона знецінює власний негативний досвід, відчуває сором та провину, позаяк вважає, що не доклала зусиль, аби врятувати життя.

Синдром вцілілого може бути частиною посттравматичного стресового розладу (ПТСР), та значно частіше причиною є стрес і глибокі переживання. І найбільш дієвою допомогою, як не дивно, є прості слова й турбота близьких.

Ось кілька порад від психологині Тетяни Єрмолаєвої. Повну розмову зі спеціалісткою шукайте на YouTube-каналі ГО «Безбар’єрність».

З чого почати пошуки психолога? З двох речей. Перша — усвідомлення того, що психолог — не чарівник, і питання, які ви маєте до нього, не зникнуть за помахом палички. Робота з терапевтом — це насамперед робота над собою, яка вимагатиме часу та зусиль.

Друга важлива річ — розуміння, який саме спеціаліст вам потрібен:

·сімейний психолог допоможе розплутати складні стосунки в родині, з’ясувати, чому виникають конфлікти з коханою людиною;

·дитячий або підлітковий — виявить проблеми дитини, допоможе пройти перехідний період дорослішання, налагодити стосунки з однолітками тощо;

·особистий психолог допоможе здолати ваші страхи й хвилювання, знайде причини їхнього виникнення, навчить приймати й проживати емоції.

Якщо навпроти обох пунктів можемо впевнено поставити, час вирушати на пошуки «свого фахівця». Порадами, де шукати та на що звернути увагу, ділиться «Фонд Маша»

Усвідомити, що психіка похитнулася, і вказати на це самому собі буває доволі складно. Та все ж ми помічаємо власну розгубленість чи бажання кричати й трощити все навколо через якусь дрібницю. Ми розуміємо, що щось не так, бо ми — дорослі.

Тепер уявіть дитину, яка отримує той самий спектр емоцій, але не розуміє, що це і що з цим робити. Вона нервує, дратується, погано спить, втрачає апетит, а батьки нерідко списують це на чергову вікову кризу або невиспаність. Та зволікати не варто.

Педіатриня Юлія Крушельницька радить пильнувати малечу щодня і щогодини, адже симптоми, на які треба звернути увагу, дуже прості. Це не говорить, що за перших сліз треба бити на сполох — з легкою застудою ніхто не кладе дитину в лікарню, але й пневмонію чаєм вдома не лікують. Так само і з ментальним здоров’ям: іноді можуть допомогти тато з мамою, а іноді — лише спеціалісти.

Сором, відчуття провини, самотності, неспроможності — це можливі наслідки тривалого стресу. Початок навчального року може посилювати ці стани, і зараз діти особливо потребуватимуть нашої підтримки.

Психологиня Світлана Ройз радить насамперед створити для дітей простір безпеки та близькості поруч із дорослими. Турбуватися про їхню самооцінку, емоційний стан і бути готовими повсякчас підтримати.

Ви міцно обіймаєте батька, брата чи сестру, вашу кохану людину, яка ще вчора ночувала в окопі під обстрілами. Чи думали ви, що скажете в цей момент? Про що запитаєте вдома? Як будете слухати численні історії або ж довгу тишу?

Важливо пам’ятати, що тепер ваші рідні чи товариші мають особливий досвід. А фізіологічний стан, в якому вони перебували, відрізнявся від того, в якому ми звикли жити щодня. Фактично людина тривалий час була на межі життя і смерті, а це вплинуло на її свідомість і на те, яким вона бачить світ довкола. Знадобиться певний час, аби минули надмірне збудження, тривожність та підсвідоме очікування небезпеки.