Для становлення громадянського
суспільства і правової держави в Україні важливе значення має правова освіта і
правова просвіта населення. Не залишається осторонь просвітніх процесів
Управління охорони здоров'я Кіровоградської міської ради, яке публікацією цієї
статті має на меті зміцнити повагу до права.
Слід звернути увагу, що Всеукраїнський тиждень права започаткований відносно нещодавно – з нагоди 60-ї річниці проголошенняЗагальної декларації прав людини та запроваджений Указом Президента України від 08 грудня 2008 р. за №1149/2008. Його проведення утверджене щороку в тиждень, що включає 10 грудня – День прав людини, який відзначається в пам'ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. Загальної декларації прав людини. Між тим, вказаний захід покликаний стати загальноукраїнською та загальнодержавною правовою традицією, продовження якої сприятиме зміні ставлення людини і громадянина до права, юридичної професії, утвердженню позитивного образу права в цілому.
Поняття прав людини. Загальна декларація прав людини
Під правами та свободами людини і громадянина слід розуміти правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.
Історично, в українському законодавстві поняття «людина» вперше закріплювалось на конституційному рівні в Конституції Української СРР, 1929 року та дублювалось у пізніше прийнятих конституційних актах. Сьогодні основні права і свободи людини відображені у низці міжнародних правових актів, які встановлюють загальнолюдські стандарти прав та свобод особи. Одним з таких документів є Загальна декларація прав людини – сама назва згаданого документа вказує на універсальність, неподільність, взаємозалежність та взаємозв’язок усіх прав людини. У Преамбулі Декларації сформульовані історичні цілі, досягненню яких вона покликана сприяти, зокрема, це встановлення певного взірця, до якого мають прагнути всі народи і держави; забезпечення загального та ефективного визнання та дотримання серед народів держав – членів ООН прав і свобод людини за допомогою національних і міжнародних заходів; стимулювання кожної людини і кожної структури суспільства до проведення просвітницької та освітньої діяльності задля дотримання поваги прав і свобод людини; допомога розвитку дружніх відносин між народами, соціальному просуванню та покращенню умов життя при більшій свободі.
Положення Загальної декларації прав людини виступають перспективними завданнями, а сама Декларація залишається концентрованим втіленням загально соціальних закономірностей людського співжиття, взірцем до досягнення якого мають прагнути усі держави.
Слід також вказати, що однією з підстав проголошення Декларації про державний суверенітет України, зазначається потреба всебічного забезпечення прав і свобод людини. Конституція України у ст. 3 проголосила людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю та зазначила, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Перелік прав і свобод людини і громадянина, закріплених в другому розділі Конституції України, є надзвичайно широким та майже усі статті в цьому розділі тою чи іншої мірою відображають зміст найважливіших міжнародно-правових актів в цій галузі.
Права і свободи особи можуть встановлюватися й іншими, крім Конституції, Законами України, підзаконними нормативно-правовим актами, деталізуючи їх загальне формулювання.
Способи захисту прав людини. Захист прав людини судом
Реалізація передбачених законом прав є передумовою існування права, адже без цього воно втрачає свій соціальний зміст. Будь-яку особу більше цікавить реалізація її прав, аніж їх формальне декларативне існування.
Проблеми реалізації та захисту прав пов’язані з найважливішими сферами сучасних наукових досліджень. Починаючи зі вчень стародавніх мислителів і до наших часів, філософи, соціологи, політики, правознавці намагалися осягнути їх сутність та зміст, окреслити історичні та сучасні параметри, необхідні для практичного забезпечення прав і свобод людини.
Захист є однією із найбільш важливих та ефективних гарантій існування суб’єктивного права. Слід звернути увагу, що здійснюючи свої права, особа повинна зважати на те, що навколо неї також існують люди, які є носіями аналогічних прав, які так само визнаються і охороняються законом. Завжди слід пам’ятати принцип «мої права закінчуються там, де починаються права іншого».
Ефективність і своєчасність захисту суб’єктивних прав залежить від того, чи має особа як носій відповідного суб’єктивного права можливість реалізувати своє повноваження щодо його захисту з моменту порушення, невизнання або оспорювання цього права. Фундаментальні засади захисту суб’єктивних прав містяться у Конституції України, відповідно до ч. 3 ст. 8 якої звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.
Крім цього, гарантується право на судовий захист, що передбачено ст.55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші утиски прав і свобод. Також, зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Окремо від системи національних судових інстанцій слід відмітити юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Його унікальний вплив на будь-яку національну систему правосуддя полягає в тому, що Європейський суд виробляє стандарти захисту прав людини, які впливають на правові системи практично всіх держав Європи і, зокрема, на національне законодавство і процесуальну практику в кримінальному, цивільному, адміністративному судочинстві, стан іноземних громадян, права преси і свободу слова тощо. Робота Європейського Суду побудована на принципі субсидіарності, згідно з яким головна роль захисту прав людини, що закріплені в Конвенції прав людини і основоположних свобод, належить національним системам держав-учасниць і, перш за все, їх судовим органам.Національні суди можуть і повинні застосовувати положення Конвенції у своїй практиці та ефективно захищати від їх порушень.
Слід, також, зазначити про те, що у певних випадках законодавець передбачає можливість відмови певних органів чи осіб від добровільного та негайного поновлення порушених прав. У такому разі особа має право звернутися до суду з вимогою про поновлення її порушеного права чи вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.
У публікації використано уривки із лекції "Реалізація і захист прав людини”
