Першим міжнародно – правовим документом, яким проголошено принцип
якнайкращого забезпечення інтересів дитини, стала Декларація прав дитини 1959 року, беручи до уваги, що дитина внаслідок її фізичної і розумової
незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, зокрема належного
правового захисту, до і після народження.
Відповідно до принципу 4 Декларації дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток. Із цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування. Якими ще правами забезпечена дитина у сучасному світі, читайте у роз’ясненнях Лариси Гретченко,адвокатки, медіаторки, членкині Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ , Комітету з сімейного права НААУ.
Концепція забезпечення «найкращих інтересів дитини» закріплена в низці міжнародних договорів, передусім, у Конвенції про права дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1989 року та ратифікованій Україною 27.02.1991 року, що декларує якнайкраще забезпечення інтересів дитини (стаття 3) обов’язковим критерієм для «усіх дій чи рішень щодо дітей».
За змістом статті 24 Конвенції про права дитини Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Держави-учасниці намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров'я.
Принцип «найкращих інтересів дитини» був докладно розкритим Комітетом ООН із прав дитини у Зауваженні загального порядку № 14 (2013) «Про право дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню її інтересів», яким рекомендовано в питаннях визначення та оцінки найкращих інтересів дитини серед великої кількості факторів та аспектів, вартих уваги, враховувати зокрема, такі як права і потреби у галузі охорони здоров'я.
Конвенційні норми корелюються конституційними приписами, що визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні, а також закріплюють право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. (ст.ст. 3, 49 Основного Закону)
Сімейний кодекс України (ч. 2 ст. 150) покладає на батьків обов’язок піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Закон України «Про охорону дитинства»від 26.04.2001 р. (із змінами та доповненнями) в преамбулі визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет та обумовлює реалізацію прав дитини на життя, охорону здоров'я з дотриманням принципу забезпечення її найкращих інтересів.
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров’я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Право дитини на життя та охорону здоров’я законодавчо унормовано в статті 6 Закону України «Про охорону дитинства», за змістом якої кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.
З цією метою держава вживає заходів щодо:
·зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;
·забезпечення надання необхідної медичної допомоги всім дітям;
·боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі шляхом надання дітям доступу до достатньої кількості якісних харчових продуктів та чистої питної води;
·створення безпечних і здорових умов праці;
·надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у допологовий і післяпологовий періоди;
·забезпечення всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, інформацією щодо охорони здоров’я і здорового харчування дітей, переваг грудного вигодовування, гігієни, санітарних умов проживання дітей та запобігання нещасним випадкам;
·розвитку просвітницької роботи, послуг у галузі планування сім’ї та охорони репродуктивного здоров’я;
·пільгового забезпечення дітей ліками та харчуванням у порядку, встановленому законодавством.
Згідно ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров’я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов’язків відповідно до закону.
У разі відмови від надання дитині необхідної медичної допомоги, якщо це загрожує її здоров’ю, батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність згідно з законом. Медичні працівники у разі критичного стану здоров’я дитини, який потребує термінового медичного втручання, зобов’язані попередити батьків або осіб, які їх замінюють, про відповідальність за залишення дитини в небезпеці.
